Районний краєзнавчий музей
Пам'ятаємо. Перемагаємо!
8 травня 1945 року набув чинності Акт про капітуляцію Німеччини. Цього дня стихли гармати Другої світової війни у Європі і настав День перемоги, хоч бойові дії на іншому боці континенту ще продовжувались. Додому повернулись мільйони бійців країн учасників війни, несучи радість перемоги і настання довгоочікуваного миру. Не обійшла ця радість і Хорольщину, до рідних поверталися батьки, чоловіки, брати, сестри і тисячі людей, яких війна змусила, з різних причин, покинути свою домівку. Однак, в тіні радості перемоги, стояв смуток за тими, хто не повернувся з бойовищ війни та отримав статус «пропав безвісти», або став інвалідом. Саме про них і буде мова. Загалом по Хорольщині в період з 1941 по 1945 роки було призвано 27 574 чоловік, з них загинуло і пропало безвісти 8 473 мобілізованих. Безумовно ці цифри досить приблизні, адже точного реєстру в умовах бойових дій вести не можливо. Також не відоме число хорольчан, які загинули, приєднавшись до партизанського руху та «сірих піджаків», які штурмували німецькі укріплення по річці Дніпро. У нашій розповіді наведемо кільки прикладів з історій хорольчан, які брали участь у боротьбі з нацизмом. Заздалегідь просимо вибачення за те, що не можемо висвітлити історії всіх земляків, які схилили голови у війні.
«Находясь на фронте пропал безвести» - це мабуть найстрашніше повідомлення, яке могли отримати рідні, адже за цими скупими і водночас багато значущими словами крилося велике горе для родини. Мати в родині зниклого безвісти було трагедією, оскільки невідомо де загинув, чи був у полоні чи ні, а скільки безіменних могил навіки вкарбовані в нашу рідну землю і в них спочивають чиїсь рідні. Куди страшніше було почути «А може він перейшов на бік німців?» - типові слова тогочасних військоматів. Окрім того, над кожним зниклим безвісти «висів» негласний строк 15 років за зраду. Недарма було сказано: «поки не похований останній солдат, війна не закінчена» . Така гірка доля не оминула і хорольчан. Болісним прикладом, одним із сотень а може і тисяч, є історія Леуцького Миколи Панасовича - гвардії капітана, розвідника, Героя Радянського Союзу, який не боявся перейти лінію фронту і завдавати втрат противнику. 5 травня 1945 року Леуцька Єфросинія Семенівна отримала гірке повідомлення: «находясь на фронте пропал безвести. 1 марта 1945 года».Майже більш як за два місяці до перемоги він став тим одним з тисяч «... пропал безвести...», біль втрати родини не передати словами. Сім'ї, які отримували такі повідомлення, згодом отримували і допомогу у вигляді 140 рядянських рублів у місяць протягом 1945- 1950 - х років. Така допомога була в рази меншою ніж допомога сім'ям тих, хто загинув у бою. На жаль, гвардії капітан Леуцький М.П. - це не єдиний приклад з хорольщини зниклих безвісти земляків. Сотні, якщо не тисячі, зустрічаються записи про зникнення безвісти вже у переможному травні 1945 року. Сайко Іван Павлович 1902 року народження зник безвісти у тому ж таки травні 1945 року, що може свідчити про запеклість боїв напередодні капітуляції нацистської Німеччини.
"Вони збиралися у скверику біля вокзалу. В одних не було руки або ноги, дехто (колишні льотчики) - зі слідами від опіків на обличчі. Сиділи на лавочках і просили у пасажирів милостиню на хліб. Коли вечоріло, інваліди, бувало, розпочинали бурхливі суперечки, лаялися. Найбільш невгамовних затримувала міліція, але потім швидко відпускала. Правоохоронці намагалися з інвалідами зайвий раз не "зв'язуватися",- розповідає старожил Андрій Артерчук. Вкрай трагічно складалася доля інвалідів війни, особливо тих, що залишились сам на сам зі своєю бідою. Полум'я війни часто забирало у фронтовиків домівку, рідних, друзів, цим людям уже нікуди було повертатись, та і з інвалідністю вони не особливо були потрібні комусь. Фронтовики- інваліди заповнювали площі, вокзали, базари. До нас дійшли лише фрагментарні відомості про долі інвалідів війни, НКДБ «сумлінно» виконувало вказівку раднаркома з держбезпеки СРСР Б. Кобулова, маса фото вилучалася і надійно ховалася в архіви або знищувалась.
Станом на 1946 - й рік в УРСР налічувалось понад пів мільйона інвалідів війни і це лише приблизна цифра. Зрозуміло, що тогочасна влада намагалась допомогти інвалідам, але не відразу. У перші повоєнні роки ніяких пенсій не було, а перші виплати називалися «рента» (обл. 80-150 рублів), але і на цю «пенсію» претендували лише інваліди першої і другої групи. Ситуація із забезпеченням житла і взагалі більш складніша і не однозначна. Великою проблемою було і облікувати інвалідів, адже багато їх повернулися не на колишнє місце проживання, а туди, куди змогли дістатися. (детальніше ознайомитися з темою інвалідів війни можна у статті «НЕПОТРІБНІ ГЕРОЇ. РОЗСЕКРЕЧЕНІ ДОКУМЕНТИ ПРО ДОЛЮ ІНВАЛІДІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ»)Звісно хорольчан і ця участь не оминула. На жаль, до нашого часу джерел про інвалідів на орольщині дійшло вкрай мало. У фондах Хорольського районного краєзнавчого музею зберігається «УДОСТОВЕРЕНИЕ инвалида Отечественной войны» Кравченка Дмитра Володимировича, який мав третю групу інвалідності, а потім отримав другу пожиттєво. Видане посвідчення 28 липня 1976 року.
Не оминули Хорольщину і втрати, загалом по району близько 8473 мобілізованих на фронти війни загинули. Особливо тяжко дивитись на дати смерті коли бачиш, що боєць не дожив до перемоги кілька тижнів чи днів. На жаль, вдалося віднайти тільки доповіді про втрати, де згадуються наші земляки. Цілуйко Дмитро Афанасійович 1916 року народження помер від ран 13.02.1945 року, всього за якихось два з половиною місяці до перемоги.
Після закінчення війни місто Хорол і села району почали рясніти скорботними меморіалами в пам'ять тих, хто навіки залишився на війні. Тож не забудьмо 8-9 травня згадати рідних та близьких людей, які загинули в боротьбі зі світовим злом нацизму, віднайти їх фото чи можливо листи та обов'язково розповісти про подвиги предків нашим прийдешнім поколінням, щоб пам'ятали .На жаль, на сьогодні нацизм не загинув. Його гібрид піднявся на теренах нашого північного сусіда і запалив полум'я війни на сході України, де гинуть найкращі сини Батьківщини знов таки, як і в 1939-1945 - му роках. Але ми твердо віримо, що перемога прийде і ворог буде розбитий, а пам'ять про справжні подвиги і справжню історію буде жити вічно. Пам'ятаємо. Перемагаємо!