До Дня пам'яті та примирення!
06.05.2020
До Дня пам'яті та примирення!
8 травня українці відзначають День пам'яті та примирення в річницю капітуляції нацистської Німеччини. 8 травня 1945 року о 23:01 (по Берліну) Антигітлерівська коаліція ратифікувала "Акт про беззастережну капітуляцію" збройних сил нацистської Німеччини. В Україні цей знаковий день було започатковано Верховною Радою у 2015 році. У законі також зазначається, що 9 травня в Україні є державним святом - Днем Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Офіційним символом цих пам'ятних дат з 2014 року є стилізоване зображення квітки червоного маку «Мак пам'яті».
8-9 травня в Україні та багатьох країнах світу згадують події Другої світової війни - найбільшої і найкривавішої війни ХХ століття, у ході якої загинуло за різними оцінками від 50 до 85 мільйонів людей. Війна для України почалася 1 вересня 1939 року із нападу нацистської Німеччини на Польщу. Цього дня німецька військова авіація бомбардувала Львів та інші міста.
Ми пишаємося тим, що українці зробили величезний внесок у досягнення перемоги і спасіння людства від нацистського поневолення. Мільйони українців віддали свої життя в ім'я досягнення Перемоги. Тільки з Хорольщини загинули близько 8 тисяч. Кожен другий воїн поліг у боях, кожен другий з тих, хто залишився у живих, був поранений.
Минуло 75 років з дня Перемоги над нацизмом. Згадаємо наших земляків - учасників Другої світової війни: рядових і командирів, орденоносців і Героїв Радянського Союзу, солдат-піхотинців, артилеристів, медиків, розвідників, підпільників, учасників взяття рейхстагу, які проявили надзвичайний героїзм, стійкість, мужність, билися за кожний клаптик рідної землі, до останньої краплі крові, вистояли і перемогли.
Всю війну пройшов хорольчанин - артилерист Слюсар Олександр Іванович, кавалер 6-ти орденів. З боями він дійшов до Берліна. Його так поважали солдати, що портрет свого командира прикріпили на стіну рейхстагу.
Відзначився в боях і хоролець, уродженець с. Клепачі Клепач Петро Петрович, під час війни - льотчик-винищувач. З боями він "долетів" до Берліна, а 03 травня 1945 року залишив автограф на рейхстазі. Петро Петрович здійснив 109 бойових вильотів, під час яких особисто збив 3 ворожих літаки і 1 разом з командиром ескадрильї.
Випускник Чугуївського авіаційного училища, уродженець с. Петракіївка Пісецький Василь Павлович на літаку "Міг-3" здійснив 89 бойових вильотів. Після війни був головним тренером збірної команди Радянського Союзу по вищому пілотажу, яка була багаторазовим чемпіоном світу.
Багато нагород мав житель міста Хорола Черкасов Віктор Іванович, під час війни - командир відділення 1 стрілецької роти. Відзначився в боях за визволення Польщі. А одного разу його врятував автомат. Ворожа куля попала в його диск і не дала загинути Черкасову. Також під час бою Віктор Іванович, не дивлячись на отримане поранення, після перев'язки, залишився в строю і знищив 11 солдат противника, за що був нагороджений орденом "Слави".
Уродженця с. Стайки Горба Володимира Петровича на війну забрали у 1943 році, коли хлопцеві було тільки 17 років. Був автоматником, кулеметником, а після поранення потрапив у артилеристи 373 артилерійського полку, який виявився щасливим для юнака. Володимир Петрович і через десятиліття згадує нищівний гарматний бій при форсуванні річки Одер, як страшний сон. Біля однієї з наших гармат - 5 чоловік обслуги, в тому числі і Володимир Петрович. Він забув про страх, виконуючи наказ командира. За мить земля стала дибки. З 5-ти чоловік тільки Володимир чудом залишився живим - певно не судилося загинути. А переможної весни 1945 року на території Німеччини Володимир Петрович випадково зустрів свого рідного брата Данила, який також брав участь у бойових діях.
Війна для Володимира Петровича закінчилася на Ельбі, у населеному пункті Цербст. Ветеран пригадує, як ще 7 травня 1945 року о 13-й годині їхня батарея вела по ворогу "бєглий" вогонь (5 секунд - 5 снарядів). А 9 травня о 9-й ранку вибіг із землянки командир батареї і радісно закричав: "Війні кінець, Німеччина капітулювала!" Безмежна радість охопила артилеристів. Її не передати словами.
Уродженець м. Хорола Леуцький Микола Панасович бойове хрещення прийняв у березні 1943 року, а в листопаді його представили до високого звання Героя Радянського Союзу. Він був розвідником, на фронті його називали "мисливцем за язиками". Але не діждалась мати свого сина-Героя. 01 березня 1945 року у Німеччині Леуцький М.П. пропав безвісті - пішов у розвідку поблизу р. Одер і не повернувся. В пам'ять про свого земляка у нашому місті ім'ям Леуцького названо СШ №3, в якій він навчався та вулицю, на якій він жив. А на будинку, де народився і жив Герой встановлено меморіальну дошку.
Відзначився в боях на Південному фронті наш земляк з Хорола льотчик Дяченко Леонід Леонтійович. Хоча воював він не довго, 1 місяць і 3 дні, але за цей час збив 10 ворожих літаків. Загинув 25 липня 1941 року в повітряному бою біля села Фрунзівка Одеської області. Там нашому земляку встановлено пам'ятник. А було Дяченку лише 25 років. Посмертно нагороджений орденом Леніна і орденом Червоного Прапора. Про безстрашного хорольця розповідає тричі Герой Радянського Союзу Олександр Покришкін у книзі "Небо війни" та Юрій Жуков у книзі "Один миг из тысячи".
Гордістю нашого району є Герой Радянського Союзу з с. Клепачі, який проживав у м. Хоролі, Клепач Прокіп Федорович. Золоту Зірку Героя одержав за бої під Смоленськом. Виявивши мужність, під час бою він встановив на готелі "Смоленськ" червоний прапор визволення. Прокіп Федорович - почесний громадянин трьох міст: Смоленська, Дубровно (Білорусія) і Борисов (Мінська обл.). Про нього написано у книзі Ільїцького "Брянська пролетарська" та книзі білоруського видавництва "Назавжди у серці народному".
Чимало наших земляків брали участь у збройній боротьбі в тилу ворога, в партизанських загонах та підпільних організаціях. Серед них: Сметана Микола Андрійович з с. Хильківка, жителі м. Хорола Даценко Марія Олексіївна та Хохлов Микола Васильович. Він разом з дружиною Галиною Іванівною був членом підпільної групи Анатолія Коробкова, що діяла на Лубенщині. Ганзенко Семен Григорович із с. Єньки був командиром партизанської бригади ім. Пономаренка в Білорусії, яка в основному займалася диверсіями. У бригаді було 4600 осіб. Вони пустили під укіс 95 потягів ворога, знищили в боях біля 800 машин, знищили близько 7000 солдат, взяли в полон біля 6000 чоловік.
Професійний обов'язок і велике фронтове милосердя медиків Хорольщини сприяли поверненню у військові частини хворих та поранених солдат. Карасенко Віра Гнатівна керувала евакогоспіталем, Рязанцева Олександра Юхимівна була медсестрою, Добринченко Ірина Василівна - хірургом, Стеценко Галина Петрівна - лікарем польового госпіталю. Романенко Анатолій Григорович - військовий лікар артилерійської частини Південно-Західного фронту, брав участь у Югославському партизанському русі і нагороджений югославською медаллю "Смерть - фашизму, свобода - народу." Троценко Стефанія Яківна забезпечувала організацію і надання медичної допомоги потерпілим при бомбардуваннях, у місцях евакуації, бомбосховищах.
Наші земляки мужньо воювали майже на всіх фронтах, наближаючи жадану Перемогу. У червоноармійській газеті "Вперед" від 08 травня 1945 року №94 вміщено накази Верховного Головнокомандуючого про доблесні дії 1-го Українського та 2-го Білоруського фронтів, які відзначилися в боях, а також оперативні повідомлення від Радіоінформбюро.
Безцінними експонатами нашого музею є червоноармійські книжки, подяки Верховного Головнокомандуючого учасникам війни за звільнення Батьківщини і народів Європи від ворога.
1418 днів і ночей палало полум'я війни, лилася людська кров, знищувалися міста і села. Немає жодної сім'ї, в яку б не прийшло горе війни. У селі Хоменки жила Палажка Вакулівна Гнаток. П'ятеро синів народила вона, виростила, виховала. Надіялась жінка на забезпечену старість, на щасливе майбутнє. У 1941 році всі її сини і онук пішли захищати Батьківщину, пішли, щоб не повернутися ніколи. Шестеро з однієї сім'ї.
Минуло 75 років, як відгриміли бої Другої світової війни в Європі. Сьогодні ми схиляємо голови перед пам'яттю тих, хто загинув на полях битв і в таборах смерті, в містах і селах. Всі ми в неоплатному боргу перед полеглими. Віддаємо данину глибокої поваги ветеранам Другої світової війни. З кожним роком реальних свідків та учасників Другої світової війни стає все менше. Настане день, коли вони підуть від нас у вічність і дуже важливо не забувати, яким страшним лихом для українців була Друга світова війна. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона - запорука того, що в майбутньому подібна трагедія не повториться.